Джерело: Суспільне Житомир
Науковиця із Житомира Юлія Кравченко — учасниця Помаранчевої та Революції гідності і акції “Україна без Кучми”. Вона є авторкою освітніх і культурних проєктів у сфері неформальної освіти в Україні, Польщі, Бельгії, США. Юлія Кравченко розробила воркшоп “Я представляю націю”, який провели в інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану і який базується на роботі з інформаційними ресурсами, присвяченими Революції гідності та Героям Небесної Сотні.
Напередодні Дня Героїв Небесної Сотні Юлія Кравченко в етері Українського радіо Житомир згадувала події Революції гідності та говорила про сучасну культуру пам’ятання як метод глибшого осмислення історичних подій. Розмову вела редакторка радіо Наталія Кулініч.
Як події Революції гідності змінили наше суспільство та вплинули на нас?
Відповім, спираючись на власний досвід. Він скромний, але в той же час ілюстративний. Я є учасницею Революції гідності, Помаранчевого майдану та акції “Україна без Кучми”. На той час я була студенткою, і мені було дуже страшно, це було небезпечно, бо це чимось загрожувало. Але для мене це теж був спосіб дорослішання, самоствердження і самоусвідомлення: хто я? І, можливо, мій воркшоп “Я представляю націю” як концепт почав формуватися ще тоді.
Особисто для мене світ “до” і “після” ділить саме 2014 рік, не 2022. Тому що у 2014 році з’явився страх, що світ, в якому я живу, може бути такий, де діє сила зброї. На противагу від Помаранчевого майдану, який дав мені віру в те, що можна жити в суспільстві, де діє сила права.
Тому під час подій Революції гідності, коли ми всі пересвідчилися, що проти мирних громадян можуть вживати зброю і розстрілювати, я вважаю, відбулось народження нашої нації. Бо ми зрозуміли, якою цінністю є гідність, свобода. І я думаю, що так сталося не тільки для мене.
Сьогодні багато хто, не тільки в Україні, а і у світі говорить про спортсмена Владислава Гераскевича, який відстоює пам’ять полеглих у війні з Росією. І я вважаю, що він — саме та молода людина, яка вже виросла на цінностях Майдану. Це молода людина, яка бачила поруч з собою дорослих, які вміють себе захистити. І це нам дала саме Революція гідності і Майдан. Саме тому ці події такі важливі і про них потрібно грамотно говорити передусім з молоддю. Хоча, вважаю, що людям різного віку, різних професій важливо створювати додаткові умови, де б вони могли це проговорювати і замислюватись на тим, чим для них є ці події – розповідає Юлія
Які інструменти передачі пам’яті можуть сформувати “живе” пам’ятання, без формальних проявів?
Ми, дійсно, успадкували таку “забронзовілу меморіалізацію”, тобто тільки в певний день, наприклад, покласти квіти до пам’ятника чи провести суто описовий урок, який посвідчить лише певні факти.
Це недієвий спосіб, особливо для молоді. З молоддю треба спілкуватися у такий спосіб, щоб викликати реакцію, інтерес, щоб дозволити формулювати власну думку.
Досвід передачі пам’яті відбувається в діалозі. А форма організації діалогу може бути різна. Якщо ми беремо освітній контент, то цю можливість дають неформальні інструменти: креативні завдання, обговорення в групах, індивідуально, і обов’язково потім рефлексія на загал і те ж обговорення.
І тут дуже важливо підтримувати саме діалог, дискусію, щось ставити під сумнів, ставити, можливо, провокаційні питання, але без перетинання “червоних ліній”, робити здорову інтелектуальну провокацію, щоб діти, підлітки чи навіть дорослі включалися і щоб вони відповідали на питання, спираючись на власний досвід.
Також формами такого діалогу є різні марафони, конкурси, наприклад, конкурс імені Героя Небесної Сотні Сергія Кемського. Цей конкурс проводить інформаційно-виставковий центр Музею Майдану. Це теж форма залучення в пам’ятання, в знайомство з конкретною персоналію, бо це апеляція до того, якою була ця людина, який світ ми втратили.
Чому ваш авторський воркшоп називається “Я представляю націю”? Які практики переосмислення пам’яті він пропонує?
В ньому я пропоную певний набір інструментів та вправ для взаємодії, пропоную медіа і текстові матеріали, які можна залучити до роботи з цією темою освітянам і не тільки. А щодо назви, то я давно сама на цим думала – яку націю я представляю? Для мене це, передусім, герої 19 і 20 сторіччя, які заклали підвалини у формуванні української нації та держави.
Водночас, сучасна Революція гідності — це дуже героїчний етап, під час якого ми самі стали свідками того, як звичайні люди творять історію, повстають на захист цінностей. І демонструють, що значить людяність, в чому взагалі сенс життя. Ці люди, дійсно, для мене герої, я захоплююсь, доземно вшановую подвиг, який вони зробили. І коли я знаю, хто поруч зі мною, звичайно, я пишаюсь своєю нацією і знаю, яку націю я представляю. Бо я конкретно знаю імена, обличчя і постаті. Знаю, хто мені найбільше імпонує, про кого, в першу чергу, я розкажу, коли буду спілкуватися з іноземцями і коли в мене запитають щось з моєї історії про когось з видатних українців. Це питання до нашої аудиторії, щоб кожен і кожна про це подумали.
Наскільки осмислення досвіду, який ми проживаємо, допомагає продовжувати боротьбу?
Так, це дуже важливий акцент. Ми — суспільство, яке десятиліттями жило в спосіб, коли заборонялося говорити про те, що тобі болить, наприклад, про Голодомор.
Коли в наш час беззбройних людей просто так на вулиці розстрілюють, навіть якщо хтось був не в Києві в цей час і не був на Майдані, мені здається, це травмує. Тому що це говорить про те, що право не захищає людину, яка відстоює свої права в мирний спосіб.
Тим паче, що в нас немає як такого завершення Майдану. Адже останні дні Майдану стали першими днями війни, яку розпочала Росія проти України. І цю нашу травму, цей наш досвід ми щодня постійно поглиблюємо. У нас немає часу на рефлексію, у нас немає якоїсь відстані, тому травма стає все більшою, і ми теж уже не справляємося.
І тому треба з цим працювати. Це не справа тільки психологів чи людини, яка хоче звернутися по допомогу. Якщо ми не проговоримо свої болі і травми, це не значить, що вони кудись ділись. Вони просто глибоко заковані в підсвідомості. І коли вони не відпущені, не прожиті, не проплакані — вони нами керують. Тому навчитися пам’ятати для нас це теж зараз спосіб лікувати ці травми методом проговорення. І тому діалог такий важливий, тому так важливо мати простори для діалогу, важливо, щоб керівники подбали про те, щоб їхні колективи мали простір покомунікувати про це. Я вважаю, що всі в українському суспільстві потребують цього діалогу.
Формалізований підхід до пам’ятання чи ігнорування пам’яті: як з цим працювати?
Дійсно, подекуди зустрічаюся і з формалізмом, і з нерозумінням, навіть, спротивом. Я не так давно їхала потягом і, здається, була одна на весь вагон, хто піднявся під час хвилини мовчання. Можливо це моє рішення, але позаду жіночки взагалі собі розмовляли далі. Або коли представники влади ігнорують хвилину пам’яті, або школярі не хочуть цього робити через формальний підхід. Із цим треба працювати. З одного боку, це якась дія, яка зайшла в наше життя, ніби ззовні — ми розуміємо, чому вона є, але формально це було рішенням влади, щоб суспільство це виконувало. І я вважаю, що тут теж потрібен діалог, обговорення. Можливо, хтось навіть не знає, про що в цю хвилину думати і що робити. Вважаю, що особливо з молоддю важливо про це поговорити. І це не треба робити щомісяця чи навіть щороку. Просто один раз, грамотно проговорити сенс хвилини мовчання. Щоб це стало природнім внутрішнім знанням та усвідомленням людини.
А яким особисто для вас є сенс хвилини мовчання?
Для мене це такий час, коли я згадую про людей, яких я безпосередньо знала в своєму житті і які віддали своє життя за те, щоб захистити мене. І я просто провожу цю хвилину у вдячності, згадуючи цих людей.