Джерело: блог Матвія Хренова на сайті Житомир.info
Житомир — моє улюблене місто. І водночас місто, яке трохи болить. Мені завжди хотілося, щоб воно було гарніше. Архітектурніше. Привабливіше для життя, а не лише зручним для щоденних маршрутів. Щоб центр був не точкою на мапі, а простором, у якому хочеться залишатися.
Коли говоримо про центр Житомира, майже завжди маємо на увазі Михайлівську. І це справедливо. За останні десять років вона справді змінилася — стала живішою, охайнішою, наповненою людьми й сенсами.
Але центр — це значно більше. Це Київська. Це Небесної Сотні. Це Театральна. І це Велика Бердичівська. І саме тут починається складніша історія.
Від площі Корольова до Старого бульвару Велика Бердичівська ніби формально є центром, але не відчувається ним. Кілька занедбаних будівель. Архієрейське подвір’я, яке через військовий статус десятиліттями існувало окремо від міського простору. Поодинокі новобудови кінця 90-х — початку 2000-х, що так і не сформували цілісного середовища. Це місце, через яке проходять, але рідко затримуються. І завжди здавалося, що ця частина міста заслуговує на іншу долю.
Будинок №24 — історія, яка поступово зникала
Нещодавно у нас з’явилася можливість змінити одну невелику, але важливу точку — будівлю за адресою Велика Бердичівська, 24.
Багато житомирян пам’ятають її через історію зі спиленням аварійного балкону. Але занепад почався значно раніше.
Чесно кажучи, я багато років проходив повз цей будинок і ловив себе на одній і тій самій думці: як так сталося, що в самому центрі міста стоїть фактично руїна — і з цим нічого не відбувається? Чому місце з такою історією і таким розташуванням поступово перетворюється на декорацію занепаду, до якої всі просто звикли? Напевно, саме з цього внутрішнього запитання все і почалося.
Це був прибутковий будинок родини Леона Рубінштейна, зведений наприкінці ХІХ століття з цегли-сирцю. Під час Другої світової війни частина будівлі була зруйнована, а подальші десятиліття лише посилили втрати — архітектурний стиль поступово спростили й фактично знищили радянські перебудови.
Тут у різні часи були і міські установи, і РУВД, і житлові квартири. Будинок змінював функції, але не отримував системного догляду.
Першим наміром було зберегти фасад. Це здавалося правильним рішенням.
Однак експертиза виявила іншу реальність: конструкції втратили несучу здатність. Цегла почала розсипатися, фундамент роками перебував у воді й фактично згнив, а стіни більше не могли витримувати навантаження. Десятиліття без використання остаточно довели будівлю до аварійного стану.
Іноді чесніше не імітувати збереження, а визнати, що будинок потрібно відроджувати заново.
Власники будівлі планують реконструкцію будівлі з відтворенням історичного характеру місця, але без декоративної стилізації під минуле.
Місто не може розвиватися лише через консервацію. Воно змінюється тоді, коли старі простори отримують нове життя і нову функцію.
Йдеться не тільки про зовнішній вигляд. Важливо повернути сюди активність — світло, людей, рух, причини приходити й залишатися.
Бо архітектура сама по собі не працює. Працює життя всередині неї.
Міста змінюються не великими деклараціями, а послідовними маленькими кроками.
Один відновлений будинок.
Один впорядкований відрізок вулиці.
Один простір, який перестає бути порожнім.
Так поступово змінюється відчуття міста — і для мешканців, і для тих, хто приїжджає вперше.
Я вірю, що Житомир може бути прикладом уважного розвитку — коли ми не стираємо минуле, але й не залишаємо занепад під приводом історичності. Повага до історії — це не зберігати руїну. Це дати місцю можливість жити далі.
Житомир планує повну реконструкцію цієї ділянки. У результаті тут з’явиться нова будівля громадського призначення — відкрита для міста, з функціями, які повернуть цьому місцю щоденне життя.
Важливо, що це не буде закрита територія або ізольований простір «для своїх».
