Джерело: Журнал Житомира
Щоб отримати всього один грам цієї спеції, треба вручну зібрати й перебрати понад 200 квіток, а закласти одну сотку коштує близько 1,5 тисячі євро. Проте ветеран Десантно-штурмових військ Анатолій Собкевич, який віддав службі вісім років і демобілізувався через стан здоров’я у серпні 2025 року, доводить: зміна клімату вже дозволяє отримувати на Житомирщині продукт, який за властивостями не поступається іранському.
Повернувшись до цивільного життя, чоловік вирішив знайти душевний спокій у крафтовому агровиробництві під Бердичевом. Разом із родиною він заклав плантацію спаржі та шафрану, а цьогоріч додає експериментальний артишок. Вони не просто повертають українцям стародавній козацький «холодок заячий», а й вигадали власну фішку — безвідходне виробництво шафранового чаю з пелюсток, який глядачі розбирають на замовлення прямо під час TikTok-ефірів. Проте для Анатолія це довгострокова гра, де кінцева мрія — побудувати на березі річки великий агротуристичний комплекс для відновлення та зустрічей побратимів.
Від служби в ДШВ — до душевного спокою на землі
Для Анатолія історія на Житомирщині розпочалася зі служби. Сам він родом із Вінниччини, проте має місцеве коріння — звідси походить його батько.
«До Житомира я потрапив по службі, у 2016-му році пішов у ДШВ служити, у 95-ту бригаду. І так і переїхав, прожив у Житомирі три роки. Потім далі по службі занесло в Бердичів. От і в Бердичеві вже більше п’яти років живу. Ну, і так і будинок купив там, щоб було зручніше по службі, так він і залишився. А оскільки на перспективу я планував займатися чимось таким, пов’язаним з аграрною сферою, з нішевими культурами — якимись чаями, спеціями, чимось цікавим і невеликим. Найбільше думав про крафтове виробництво, яке можливо масштабувати в майбутньому при бажанні. Але в мене поки бажання нема, я чисто про спокійну роботу на землі для власного задоволення, для забезпечення своїх потреб, для якогось душевного спокою. Отак я залишився в Бердичеві», — ділиться ветеран.
Думки про власну справу з’явилися ще до повномасштабного вторгнення, коли Анатолій як учасник бойових дій отримав 2 гектари землі у Вінницькій області. Ці гектари й досі перебувають в оренді, але з моменту появи власної землі чоловік почав активно шукати ідеї, що саме закласти, аби заробити й водночас не нашкодити ґрунту.
Коли з’явився власний будинок на Житомирщині, земельний банк господарства розширився: зараз присадибна ділянка займає понад 50 соток, і ще одна ділянка під Бердичевом має площу 55 соток. Загалом у розпорядженні родини вже більше гектара землі. І хоча з них засаджено поки 22,5 сотки (дві з половиною під шафраном і 20 під спаржею), ферма стрімко розширюється.
Повернення забутого «холодка» та експерименти з шафраном
Минулої весни на фермі заклали перші 20 соток спаржі. Анатолій пояснює, що його фактично переманили на сторону «спаржовиків» через об’єми та кращі перспективи на локальному ринку, адже шафран — це більше експортний та крафтовий продукт, який має поєднуватися з іншими елементами.
«Спаржа — це ніби про харчування, про користь для здоров’я і локальний сезонний продукт, ось так. Тому зараз більше на спаржі я акцентуюся. Взагалі спаржа — це той продукт, який у нас просто в роки радянської окупації вилучили з нашого вжитку. Це стародавній український продукт, ще козаки вживали спаржу. У багатьох людей вона росте як декоративна рослина, вони навіть про це не знають. В українській літературі це “холодок заячий лікарський” називається. До букетів усі додають таку пухнасту рослинку — оце і є спаржа, коли вона повністю розпускається. А зелені пагони цієї рослини і є спаржею. Про це багато хто в Україні не знає, тому що так історично склалося. Але це український продукт. Просто його наново треба відкривати українцям, пояснювати як його готують, вживають, зберігають», — розповідає Анатолій.
Услід за спаржею восени висадили дві з половиною сотки шафрану на власній ділянці. Крім того, фермери завезли матеріал і заклали ще дві сотки шафрану у своїх колег-партнерів в тому ж селі. Анатолій розраховує у майбутньому брати врожай і в них, на випадок дефіциту власної спеції, адже посадковий матеріал однаковий і якість буде на одному рівні.
Зміна клімату, за словами фермера, тепер дозволяє отримувати на Житомирщині високоякісну спецію, яка за властивостями не поступається іранській. Цього року «нішеву тріаду» закриє третій елемент — артишок, під який виділили експериментальні 100 кущів. Чоловік прагне на власному досвіді вивчити цю культуру та специфіку роботи з нею.
Якісний посадковий матеріал в Україні знайти важко через велику кількість шахрайських схем в інтернеті, які часто відбивають у людей будь-яке бажання експериментувати.
«Заради досвіду й щоб пересвідчитися в існуванні цих схем, я якось замовляв так звану “кімнатну спаржу” в інтернеті. Прислали якийсь горщик із насінням, а через два місяці виросло невідоме дерево. Справжні сертифіковані голландські гібриди вдалося знайти завдяки ветеранській ярмарці вакансій “Реінтеграція ветеранів в агросектор” від компанії “Агроаналітика”, де я познайомився з провідним експертом у нішевих культурах Павлом Булгаковим. Він входить до трійки людей, які взагалі започатковували цю справу в Україні у 2015 році. Його партнер після початку повномасштабного вторгнення виїхав до Нідерландів, де зайнявся саме вирощуванням якісного посадкового матеріалу та налагодженням поставок. Тож у мене є сертифіковані гібриди з підтвердженими характеристиками, які ростимуть на ділянці понад 20 років і даватимуть стабільний урожай», — згадує фермер.
Зараз із шафраном в Україні проводяться серйозні наукові роботи. Зокрема, Західноукраїнський національний університет цікавиться цією культурою для проведення досліджень з вивчення технік обробітку, щоб оптимізувати й масштабувати процеси під наші кліматичні особливості.
Безвідходне виробництво та перші 37 грамів найдорожчої спеції
Класична технологія вирощування шафрану не змінюється вже три тисячоліття: це виключно ручна праця. Квітка дуже ніжна, тому механізувати збір неможливо. Щоб отримати всього один грам готової спеції, потрібно вручну зібрати й перебрати понад 200 квіток, відокремивши червоні ниточки-приймочки для висушування. Проте українські крафтярі вигадали власну фішку, побудувавши безвідходне виробництво.
«Минулого року з першого врожаю шафрану ми висушили пелюстки. Раніше в класичній технології вони просто викидалися як відхідний матеріал або ж максимально використовувалися в той самий день чи наступного дня на весіллях, коли ці квіти розкидають, бо це дуже гарна фіолетова квітка з яскравим кольором. Але вона цей колір дуже швидко втрачає, буквально через добу стає вже як прозора маса. Ми розробили новий продукт — назвали його шафрановим чаєм. Взяли ці пелюстки, висушили, і вони зберігають частинку користі від спеції, дають насичений золотисто-зелений колір і цікавий новий смак. У світі так не роблять. Це в нас вийшло таке безвідходне виробництво. Тому що в нас стоїть сушарка і ми просто подумали — а чому б і не спробувати? Оскільки воно все одно пропадає, отак зберегли трохи користі. Запит на продукт є, треба працювати», — пояснює господар.
З першого врожаю двох з половиною соток вдалося зібрати 37 грамів чистої спеції та близько 200 грамів унікального чаю з пелюсток. Чай виявився настільки популярним, що під час прямих ефірів глядачі розібрали перші п’ять пачок просто в процесі пакування. На повну врожайність шафран виходить на 3–4 рік, тож наступні збори мають бути втричі більшими.
До цього моменту родина планує розробити повноцінну лінійку продуктів із додаванням шафрану, налагодити колаборації та, можливо, об’єднатися в асоціацію для виходу на експорт. В Україні ринок перебуває в балансі — великого дефіциту немає, але й надлишку теж. Перевага спеції у тому, що в герметичній тарі вона може спокійно зберігатися до 10 років без втрати властивостей.
Анатолій додає, що зараз у світі активно досліджують протионкологічні властивості шафрану, тож у майбутньому можливий серйозний попит у медицині для розробки БАДів. Уже зараз його доказово застосовують як протитривожний та заспокійливий засіб, а шафрановий чай прописують для зняття симптомів депресії. Проте до повномасштабної війни основним стимулом для фермерів залишався експорт, адже за кордоном ціна в півтора-два рази вища, ніж в Україні.
Вкладення в такий бізнес чималі — засадити одну сотку коштує близько 1,5 тисячі євро, а витрати на гектар стартують від 15 тисяч євро лише за посадковий матеріал, не враховуючи ручну працю. Щоб отримати чисту органічну спецію, фермери взагалі не використовують гербіциди — прополювання й сапання відбуваються виключно вручну.
Специфіка сезону: від весняних морозів до осінніх світанків
Зараз ферма працює у форматі сімейної справи. Разом з Анатолієм активно працює його дружина. Поки чоловік воював ці 8 років, вона займалася хатніми справами, а тепер із захватом опановує професійне рослинництво на власних грядках і квітниках. Допомагають і доньки, хоча, як жартує батько, «працюють під настрій».
Річний цикл аграрія заповнений повністю через різну сезонність його культур. Спаржа — це ранній весняний овоч, перший овоч відкритого ґрунту. Її збір триває приблизно місяць для одного гібриду, але завдяки комбінації ранніх і пізніх сортів сезон вдається розтягнути на півтора-два місяці. Головний її ризик — чутливість до приморозків. Цього року травневий мороз знищив перші пагони на полі. Захистити її могли б теплиці, але тоді собівартість кілограма підскочить до тисячі гривень.
«Якщо через три роки в мене прогнозований урожай буде 3 тонни, то перший урожай складе всього 50 кг. Ось такий великий розрив, але завдяки тому, що в мене є цей час, я маю змогу познайомити людей з продуктом, презентувати його. Це довгострокова гра, тому що це багаторічники: один раз посадив і 15 років я маю вже цим займатися. Бо це вже проінвестовано, профінансовано, закопано в землю, і ці інвестиції мають повернутися. Протягом сезону її потрібно кілька разів просапати вручну. Восени спаржа набуває гарного золотистого кольору — готові фотозони. Потім її скошують: або прибирають із поля проти шкідників, або залишають для снігозатримання, щоб навесні подрібнити на тріску й пустити на мульчу за принципами органічного землеробства», — розповідає Анатолій.
Свіжа спаржа зберігається всього до тижня. Якщо об’єми великі, фермеру необхідно мати або прямі договори з торговельними мережами для миттєвого збуту, або обладнання для шокового заморожування. Інший шлях — маринування та консервація. В Європі консервована спаржа та артишоки дуже популярні, тоді як в Україні про такий формат майже не знають. Також спаржу можна сушити й перетирати в порошок, тушкувати чи додавати сирою в салати.
Анатолій разом із партнером Павлом Булгаковим просувають філософію, що спаржа — це передусім про здоров’я та формування здорової нації, а вже потім про гастрономію.
Цьогоріч на фермі з’явиться й фіолетова спаржа, яка поки є рідкістю для України. За складом вона майже ідентична зеленій чи білій (яку отримують через особливу агротехніку без доступу світла), але має нетиповий візуальний ефект.
Якраз після скошування спаржі, у холодну пору року (коли температура падає нижче плюс 15), прокидається шафран. Його збір триває до півтора місяця. Працювати доводиться на світанку, поки бутони ще закриті. Одночасно Анатолій веде прямі ефіри в TikTok, де прямо під час сортування продає свіжу спецію, адже переконаний: «якщо тебе немає в соцмережах — тебе немає ніде».
Гранти та велика мрія про ветеранський ретрит
Для запуску бізнесу Анатолій активно вчився. Починав із коротких курсів «Дія.Бізнес» щодо підприємництва та написання бізнес-планів. Безкоштовну фахову підтримку та фінансову грамотність отримав від експертів «Агроаналітики». Зараз ветеран бере участь у програмах «Craft Up» (вивчення дозвільних систем, сертифікації для експорту та локального ринку) та чотиримісячному навчанні «Seed 5.0», де лідери кращих бізнес-планів отримують фінансування на закупівлю обладнання.
Фермер з прикрістю зауважує, що Житомирщину інвестори часто розглядають лише як ресурсний регіон через поклади титанових руд і майбутні шахти, забуваючи про її аграрний та крафтовий потенціал. Проте сам Анатолій вірить у місцевих виробників і закликає позбуватися комплексу меншовартості перед іноземними продуктами, залишаючи гроші всередині української економіки.
Стратегічний план Анатолія розписаний на 10 років уперед. Перші п’ять років підуть на повернення інвестицій та реінвестування. Кінцева мета — перетворити сімейну ферму на багатофункціональний агротуристичний комплекс на березі річки, де розвиватимуть зелений туризм.
«Там я хочу собі такий невеличкий куточок для ретриту побудувати, і він розвинеться в щось більше — у сферу зеленого туризму багатофункціонального типу. Щоб можна було якісь заходи провести: лекційні, навчальні, чи просто людей зібрати в одному місці й познайомити між собою. Тому що протягом останнього року я залучаюся до різних заходів для ветеранів і помітив таку штуку: чим далі від Києва, тим менше таких зустрічей проводиться, і тим більше затиснуті, замкнуті в собі ветерани. Люди сидять по хатах і зі своїми проблемами і думають, що вони унікальні в цьому світі, їх ніхто не розуміє і їм усі винні. Оце все треба пропрацьовувати як цілому народові. І я, як один із ключових учасників цього процесу, хочу започаткувати й розвинути це на місцевому рівні. Там буде кілька класних туристичних локацій, можливо, якийсь курс із виживання проводитиму, бо за плечима є військовий досвід, і я його не хочу закопувати, а прагну якось використати в цивільному житті. Воювати більше не можу, то давайте робити щось інше. А якщо мені нудно стане, я собі буду старим хіпстером у кріслі-гойдалці біля річки сидіти й дивитися на захід сонця», — підсумовує Анатолій.
