Лілія Кухарець – письменниця з Житомира, авторка дилогії “Звичайна” та “Інакша”, історій про постапокаліптичний світ, пошук себе і право бути не такою, як усі. За освітою вона розробниця мобільних ігор, а писати художню прозу почала у 2025 році після сну, який прийшов до неї в один із найважчих періодів життя.
Дилогія у жанрі ромапокаліптики народилася з простого, але дуже людського питання: що робити, коли розумієш, що звичне життя тебе більше не влаштовує? Героїня Лета живе під невидимим захисним куполом, у поселенні, де кожному відведена своя роль – і саме “звичайність” стає для неї тим, від чого хочеться втекти.
У цій розмові Лілія відкриває закулісся світу “Звичайної”: чому Плантація й Орден живуть за геть різними правилами, як особиста криза перетворилася на цілу дилогію і що для неї означає бути “інакшою” – не як вада, а як щось ніжне і по-справжньому своє.
Лілю, розкажіть про себе. Хто ви, ким працюєте, як повʼязані з Житомиром?
Власне, я народилася і більшу частину свого життя провела в Житомирі. Народилася у житомирському пологовому, ходила в садок, потім у ліцей №25, співала у хорі “Струмочок” Житомирського центру творчості дітей і молоді 10 років. Згодом поїхала до Києва, коли почався ковід і нас перевели на дистанційне навчання, повернулася до Житомира. В майбутньому планую жити також в Житомирі, тому що оті роки в Києві дали мені зрозуміти, що наше місто – дуже класне.
Працюю за освітою – розробницею мобільних ігор. Що я люблю? Люблю подорожувати, їсти смачненьке і пробувати всілякі традиційні страви різних країн. У мене “пунктик” на безглютенці, це пов’язано з харчовими обмеженнями (не моїми, але членів моєї родини). І тому мені завжди конче необхідно всюди знайти якісь безглютенові заклади. Люблю читати і ця пристрасть тягнеться у мене з дитинства. Якби ви спитали вчителів з моєї школи, вони б вам сказали, що я була дуже неуважна на уроках. Часто це було пов’язано з тим, що брала вранці книжечку в шкільній бібліотеці, читала її на всіх перервах і уроках, а вдень здавала. Зараз із хобі, переважно, письменництво, подорожі і читання.
В одному зі своїх попередніх інтервʼю ви розповідали, що деякі нариси роману зʼявились вам вві сні. Розкажіть, як це було і яким чином далі закрутилось?
Насправді, це не тільки зі сном пов’язано, там сумна історія. Я тоді була в доволі важкій депресії і як героїня книги “Недостоту мертва”, в якийсь момент зрозуміла: стоп, у мене може й не бути всього життя попереду. Раніше я розказувала, що нарис роману з’явився просто так, що я просто почала писати, отак нізвідки. Але потім почала згадувати: в дитинстві ми разом із подругою писали фанфіки, ще в тому самому ліцеї №25 в Житомирі. Могли висіти на лінії, наприклад, по 3 години щодня і вигадувати сюжети або гуляти бульваром до Водонапірної вежі, потім по Михайлівській туди-назад і теж вигадувати якісь історії. Тоді я писала від руки книгу, натхненну Гаррі Поттером. Тобто, можливо, маленька я також мріяла про письменництво. А коли зрозуміла, що життя біжить, треба жити тут, зараз, коли мені наснився сон, то я така: ну ось він – метч. Мені хочеться розказати історію, маю дуже класну пригоду, яка в серденько запала. Why not?
Мова “Звичайної” навмисно насичена житомирськими говірками. Скажіть, будь ласка, наскільки Житомир взагалі вплинув на ваші тексти і безпосередньо “Звичайну”? Та як у вас зʼявилась ця ідея – вписати житомирську говірку, – і наскільки, на вашу думку, це було вдале рішення?
Спеціально я житомирську говірку не вписувала. Але ви ж чуєте, як зараз скажу це слово: “говόрю”. Ще під час навчання в університеті після однієї з поїздок в Житомир я повернулася і почала говорити ось так. І тоді мені дехто казав: “Ти як уперше приїхала до Києва по-іншому розмовляла, якось академічніше”. А я їм: звикайте, тепер буде так. Мені дуже подобається наш суржик. Як би там хто не ставився до нього. Це абсолютно видозмінені слова, які ні з чим не сплутаєш. ТожІ я вирішила першу дилогію писати так, як говорю в житті. Віддала персонажці свою манеру мови. Моє улюблене – слово “όбніжок” – не засаджена нічим смужка землі між городами. Але у нас кажуть “суніжок” або “суміжок”, проте тлумачення такого слова взагалі не нагуглити. Тож у фінальному тексті його дещо змінили.
Перед розмовою про саму книгу для початку опишіть кількома словами для читачів, про що обидві частини?
Це історія про пошук себе. Першу книжку можна охарактеризувати висловом “звичайною бути Ок”. А друга книга характеризується фразою “відрізнятися – також Ок”. Це розповідь про дівчину Лету, яка живе в постапокаліптичному світі під невидимим куполом, що захищає поселення від мутованих величезних тварин. В якийсь момент щось іде не так, і головну героїню викрадає мутований дятел. Чому дятел? Тому що тільки дятел міг пробити броньоване авто. Лета опиняється на диких незаселених землях, про які тільки краєм вуха чула. Але їй щастить зустріти хлопця, який представляється мисливцем і полює на цих тварин. Далі починаються їхні пригоди. Ми дізнаємося, звідки взялися мутовані тварини і що обере Лета: повернутися у звичне життя чи змінити його на 180 градусів.
Мене насправді дуже цікавить вибір імені для героїні. Бо Лета – це річка у підземному царстві мертвих. Чи це була така задумка, чи так просто співпало?
Так співпало. Але в другій частині я тягнула з цього прикол. Головна героїня не казала: “Минуле кануло в Лету”. А просто: “Минуле кануло”. А насправді Лета – це похідне від литовського слова “lietus”, яке означає “дощ”. Тому що паралельно з написанням книги я вчила литовську мову, тож всі імена походять від литовських слів. Власне, Саюліс – хлопець, якого зустрічає дівчина, – перекладається як “сонячний”. Лета дощик, а Саюліс – сонечко. Вони супер різні, але разом з тим дуже класно поєднуються.
У світі, побудованому на поселеннях і чітких соціальних ролях, “звичайність” Лети – по суті, її дефект із погляду системи. Скажіть, будь ласка, чи свідомо ви вибудовували Плантацію так, щоб вона працювала як метафора суспільства, яке цінує тільки функціональність людини?
Думаю, це не дефект в сенсі “навʼязаний суспільством недолік”. Це ймовірніше дефект, який людина бачить в собі сама. Тобто для всіх інших робота збирачем, на яку заступають ті, хто не має особливих навичок, потрібна, бо без неї це поселення існувати не буде. Але Лета собі ціль поставила: хочу бути особливою. Будь-ким, але лищень особливою. Тобто їй для себе було важливо мати якусь родзинку. А саме суспільство є метафорою, але не функціональності, а того, що тобі потрібно знайти своє місце у світі. Однак часто (що й сталося з Летою) світ пропонує обмежений набір варіантів, а тобі підходить щось інше – те, про що ти навіть ніколи не знав.
У Саюліса є минуле, яке “не відпускає його досі” вже в другій книзі. Чи писали ви цю лінію як дзеркальну до пошуку Лети – тобто у нього теж є своя “інакшість”, тільки іншого штибу?
Саюліс задумувався на противагу Леті. Але якщо Лета тільки у початковій точці пошуку себе, то Саюліс знаходиться уже в кінцевій. На противагу їй, яка не знає, чого хоче, він визначився. Він максимально сформований персонаж: пройшов своє особисте пекло, вибрався з нього і заспокоївся. Але поява Лети знову у ньому все сколихує і йому доводиться разом із нею шукати себе наново. Цей персонаж транслює таку думку: навіть, якщо ти думаєш, що все в житті вже стабілізувалось, ніколи не пізно задуматись: “А чи це справді те, чого хочу?”, – і ніколи не пізно змінити напрямок. У цьому немає нічого страшного.
Чому друга книга називається “Інакша”, а не, наприклад, “Особлива” чи “Справжня”, з огляду на фінальну трансформацію. Як ви зрозуміли, що саме ця назва найбільш відповідає змісту книги?
Мені, по-перше, хотілося, щоб це перегукувалося з мутантами, на яких вони полюють і які називаються “Інакші”. А по-друге, я, мабуть, маю процитувати Саюліса: “Бо ти була іншою – простою, а в Ордені завжди все складно. Загубленою. А я звик, що люди навколо знайдуть шлях до виживання, хоч у пащеку Інакшому закинь. Тендітною, бо, куди не глянь, тут кожен і дупу тобі надере, і величезного мутанта завалить. Щирою та відкритою. Без пафосу, якого встигаєш нахапатися, вважаючи себе героєм з 14 років. Ти інакша, Лето, – він засміявся, – яке це, виявляється, гарне слово, якщо говорити про тебе. Не страшне, а ніжне. Особливе”.
Розкажіть, як Орден повʼязаний із Плантацією?
Якщо ми вважаємо Плантацію абсолютно захищеним суспільством, то Орден – це суспільство абсолютно не захищене, бо у них немає барʼєру. Як воно виглядає: уявіть фортецю, умовно, Камʼянець-Подільську. Там потрібно бути на варті 24/7, постійно чергують мисливці і відслідковують, щоб ніхто не нападав. Якщо мутанти проникають всередину – їх відстрілюють з гвинтівок. Там є Рада з десяти найдосвідченіших мисливців, які спільно ухвалюють рішення. Але на чолі стоїть капітан Ордену, який може ці рішення ветувати. Чим вони займаються: по-перше, знищують Інакших, тому що з роками їхня популяція чомусь не зменшується, а по-друге, у них симбіоз із Плантаціями, які дають їм необхідні для виживання речі: одяг, харчі, пігулки. У них взагалі культ пігулок: їжа у пігулках, пігулки для очищення води, для безпечного полумʼя, аби під час спалювання туш мутантів не було екологічної катастрофи і не згорів ліс. Натомість мисливці ходять на Плантації і виконують завдання: відстрілюють мутантів, які тим загрожують. Наприклад, Саюліс розповідав Леті про величезного червʼяка, який міг зробити підкоп і знищити всю Плантацію. Також мисливці розшукують так звані “артефакти” – предмети, які збереглися від світу, що існував 300 років тому, – приносять їх на Плантацію, де їх вивчають, щоб застосувати у світі новому. Між ними є відмінність: на Плантації ти сильно від свого призначення не можеш відійти, а в Ордені можеш обрати місію собі до душі, можеш відмовитись.
У другій книзі більше розкривається також тема мутантів. Хто вони такі і яка їх місія?
Все, що можу сказати зараз, що мутантів регулярно відстрілюють мисливці, але менше їх не стає.
Розкажіть також над чим працюєте зараз?
Зараз пишу детективно-пригодницьке фентезі. Там є три раси: одна людська і дві, які я вигадала. Суть історії така: ситуація, коли у школі ти відмінник, а приходиш в універ – і ні разу ти там не відмінник. Якщо казати про анотацію, вона звучала б так: “ Симбіоти кують собі магію у кузнях, люди обмінюють око, щоб отримати чари. А втіленням достатньо торкнутися каталізатора, щоб повʼязатися з істотою, яка їм подарує відповідну магію. Та що робити, коли ти досі не знайшла свій каталізатор, хоча перемацала, здавалося б, усе. Втілення Руна вирішує кинути виклик суспільству, де немагічних зневажають, і влаштуватися на роботу до іншої раси – людей. А тим часом у Місті Неба, де вона працюватиме, народжується зло, яке загрожує усім немагічним і Руні зокрема”. Друга тема книги – любов в усіх її проявах. Мені хочеться показати одержимість, токсичну любов і до чого вона може призвести. Хочеться показати любов, яка спочатку є хорошою, а потім перетворюється у щось жахливе. Показати любов між сестрами і братами, батьками і дітьми, між друзями. І романтичну любов між чоловіком і жінкою, чоловіком і чоловіком, жінкою і жінкою, whatever.
Чи плануєте якісь читацькі зустрічі у Житомирі абощо? Чи чого хотілося б вам?
Я планувала їхати на Книжкову Країну цьогоріч, у мене там мав бути свій стенд і були заплановані дві події. На жаль, ми знаємо, через кого її скасували. А от щодо Житомира: я б дуже хотіла написати міське фентезі про Житомир. У нас є класна Водонапірна вежа. А про місто досі жартують, що його не існує. То чому якісь злочинній магічній організації не засісти у цій вежі, але у такій, що йде не вгору, а вглиб – дзеркально. І мені дуже хотілося б написати про дівчинку, яка живе у Житомирі і виявляється несподівано втягнута у боротьбу з місцевим магічним злом.
