За цією датою стоять сотні тисяч конкретних людей, а кожна їхня історія – це нагадування, яку ціну має наша свобода. Спейс зібрав п’ять історій людей із Житомирщини: вони зовсім різні – за віком, гендером, професією та життєвим шляхом. Але всі вони пройшли через випробування, після якого мали повне право здатися. І жоден цього не зробив.
Той, хто в 21 рік уже рятує людей
Поки однолітки ще думають, ким хочуть бути, 21-річний Микола Гапчук уже став наймолодшим сапером ДСНС на Житомирщині. На службу він прийшов трішки більше року тому – у серпні 2025-го. За словами Миколи, він завжди мріяв допомогати іншим. Рідні та друзі рішення юнака сприйняли важко, а от самому хлопцеві, за його словами, страшно не було: він знав, що йде туди, де його мрія здійсниться.
Микола зізнається: навчання далося нелегко через величезний обсяг інформації та насичену практику. Першим його “об’єктом” став боєприпас часів Другої світової війни, який знайшли звичайні перехожі під час прогулянки. А ось найважчим випробуванням для Миколи стали десять днів у Вишневому на Київщині влітку 2026-го, куди він виїжджав ліквідовувати наслідки російського обстрілу: розчищав людям подвір’я, допомагав забивати вікна в зруйнованих будинках, бачив поранених тварин. Одна жінка розповіла йому, як за одну ніч втратила все: родину, дім, роботу.
“Сапер – це герой, але для цього потрібні міцні нерви та фізична витривалість”, – каже Микола. І одразу нагадує головне правило, яке хоче, щоб знав кожен: побачив підозрілий предмет – не торкайся, а викликай фахівців.
Той, для кого спорт не закінчився разом з війною
До повномасштабної війни Ярослав Жеребило з Олевська на Житомирщині займався вільною боротьбою й змішаними єдиноборствами: прийшов у спортивну залу вперше ще у п’ять років, а його першим тренером став батько. До 16 років хлопець боровся професійно, здобув понад сотню нагород та мріяв стати чемпіоном світу з вільної боротьби.
Коли почалась повномасштабна війна, Ярослава мобілізували. На одному з бойових завдань він отримав важке поранення й втратив ногу. Батькам про ампутацію він розповів не одразу: казав мамі, що скоро стане на ноги. За словами Ярослава, найважчим випробуванням був не сам біль, а думка, що улюблена справа життя лишилась у минулому.
Пережити найважчі дні відчаю допомогли друзі. Сам Ярослав згадує, що не хотів просто лежати та бездіяти, адже розумів, що чим швидше почне рухатись, тим швидше повернеться до нормального життя. Тому вже за кілька днів після операції він вийшов на спортивний майданчик біля лікарні – почав з найпростіших вправ, щоб знов відчувати власне тіло. А вже після протезування Ярослав стан тренуватися інтенсивніше. Спорт допомагав йому не лише фізично, а й психологічно: коли тренуєшся, менше думаєш про те, що сталося.
Ярослав каже, що додатковим поштовхом під час реабілітації стало відео ветерана Станіслава Зорія. Він теж втратив ногу на війні, але не опустив руки, а організував всеукраїнський турнір з боксу “За межею” для військових після поранень. Вже через кілька місяців чоловіки познайомилися особисто і Станіслав запросив Ярослава приєднатися до турніру як учасника.
“Після поранення життя не закінчується, але стає іншим. І саме від тебе залежить, яким воно буде далі”, – каже Ярослав. Зараз хлопець тренується не лише заради результатів, а й щоб власним прикладом показати іншим ветеранам, що рухатись вперед завжди можна, навіть після найважчого періоду.
Той, для кого чужа країна стала рідною
Даріджу Біянвіледж Упул у 18 років вступив у спецназ Шрі-Ланки, згодом служив у складі угрупування американських військових, брав участь у місіях у Гані, Гвінеї, Кенії, Сьєрра-Леоне, Кот-д’Івуарі та Афганістані, понад шість років працював у Дубаї, Шарджі та Абу-Дабі.
У серпні 2023 року він приєднався до українського війська як іноземний доброволець, а після першого поранення служив у 66-й окремій механізованій бригаді. Воював на Донецькому напрямку – за виведення побратимів з оточення отримав нагороду “Лицарський хрест”. Після другого поранення втратив зір на одне око, слух на одне вухо, переніс чотири операції.
Лікуватись направили до Житомира. Там до військового завітала Валентина Бондарчук – як депутатка громади з гуманітарною допомогою. Спочатку спілкування відбувалося через Google-перекладач, але розуміли одне одного з півслова навіть без спільної мови і закохалися. Коли Упул сказав, що йому нікуди повертатись, Валентина запропонувала лишитися жити в неї. Разом вони оформили всі документи і чоловік отримав українське громадянство.
Сьогодні пара вже три роки живе разом в селі Будо-Бобриця на Житомирщині. Четверо синів та п’ятеро онуків Валентини прийняли Упула як свого: вони разом займаються спортом та опановують бойові прийоми. Чоловік активно вивчає українську мову і щодня каже Валентині: “Я тебе люблю”.
“Я вивчаю українську мову, культуру і все, що пов’язане з Україною. Сподіваюся, я зможу стати справжнім українцем”, – каже Даріджу Біянвіледж Упул. А місцеві жителі й так вважають його своїм: кажуть, що він добросовісний, відповідальний і щиро вдячні йому за те, що захищав їхню країну.
Той, на кого два роки чекала родина
Олександр Савченко зростав у селі Велика Рача на Житомирщині. До війни встиг попрацювати в сільському господарстві, а тоді перейшов у будівництво – ставив вікна. Найбільше в житті любив футбол: грав у нього, поки прямо перед початком повномасштабної війни не зламав ногу. 24 лютого 2022 року, у перший день вторгнення, Олександра викликали до війська – і він пішов, не вагаючись. Олександр – піхотинець-стрілець. У серпні 2024-го на Донеччині його день на бойовій позиції закінчився полоном.
Довгий час родина навіть не знала, чи Олександр живий. Перший лист від нього (написаний ще у лікарні у вересні 2024-го) дійшов додому лише через рік. Відтоді його мама, Ольга Савченко, разом з рідними їздила на кожен обмін полоненими, не знаючи наперед, чи буде серед звільнених її син.
19 серпня 2026 року, під час чергового обміну, чоловік Ольги підійшов до неї зі словами: “Пройшов обмін, але Саші немає”. За кілька хвилин на телефон прийшло повідомлення: “Сашу обміняли”. Напередодні жінка не спала й пізніше згадувала важке, тривожне передчуття. Зараз Олександр проходить реабілітацію, а родина чекає дозволу приїхати до нього.
Та, яка не хотіла залишатись осторонь
Марина Покальчук з Олевська на Житомирщині – старша солдатка 30-ї окремої механізованої бригади. До війни дівчина працювала в поліції. А ось на початку повномасштабного вторгнення вона намагалась потрапити до війська добровільно – дзвонила в різні структури, але марно. Долучитись до захисту Батьківщині Марині вдалося лише у квітні 2023-го, коли в Олевську з’явився батальйон тероборони. А вже на початку 2024-го вона дев’ять місяців провела на Куп’янському напрямку, забезпечуючи військових спорядженням цілодобово, без вихідних.
Служба виявилась не єдиним випробуванням. Найболючішим для Марини стало не саме перебування фронті, а ставлення частини цивільних вдома – від водіїв автобусів до людей у черзі в лікарні, які ставили під сумнів її право на пільги.
На фронті вона зустріла чоловіка – Тараса. “Фактично, якби не було війни, не було б і нашої родини”, – говорить Марина. А про вибір залишатися у війську, попри втому, каже, що просто не уявляє себе осторонь такого важливого періоду в історії країни.
Що ти можеш зробити просто зараз
Микола, Ярослав, Упул, Олександр, Марина – це лише п’ять історій з сотень тисяч. І людям з таким досвідом потрібні не абстрактне співчуття чи красиві слова, а дуже конкретна й зрозуміла підтримка.
Зовсім не обов’язково чекати особливої нагоди, щоб підтримати тих, хто тримає наше небо і землю. Допомога може бути дуже різною, і кожен може обрати свій спосіб. Наприклад, можеш стати донором, адже поповнення запасів крові – це щоденна потреба медиків, які рятують поранених. Можеш пройти курси з домедичної допомоги, щоб бути готовим підставити плече в критичний момент.
Шукай ветеранські бізнеси: обирай каву, послуги чи товари створені тими, хто повернувся з фронту. А ще ти можеш налаштувати автоматичний щомісячний донат на перевірений фонд або прийти на пару годин до волонтерського центру, щоб плести сітки. А ще – будь уважним до людей поруч: щире “дякую” військовому на вулиці часом важить не менше за фінансові збори.
Пам’ятай: підтримка не потребує особливого приводу або календарної дати. Це просто щоденна звичка бути уважним та корисним для тих, хто нас захищає.
Фото у статті: Суспільне Житомир